22 травня – день перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева.
Гірка чужина ятрила душу нашого поета за життя. 10 березня 1861 року у віці 47 літ наш духовний Пророк помер у Санкт-Петербурзі і був похований на Смоленському кладовищі. Друзі Шевченка і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета «як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій», тому прагнули виконати заповіт Великого Українця.
58 днів прах Шевченка перебував у чужині. За клопотанням Михайла Лазаревського було отримано дозвіл перевезти його в Україну.
Тривалим був шлях на Батьківщину. 8 травня( за новим стилем) труну з прахом Тараса було викопано із землі, в присутності близьких друзів і знайомих поета покладено в іншу, свинцеву труну і поставлено на ресорні дроги. Прощальне слово сказав М. І. Костомаров. Зі Смоленського кладовища домовина, яку П.О.Куліш покрив червоною козацькою китайкою, повільно проїхала Васильєвським островом, через Неву і Невським проспектом до Московського вокзалу. Звідси її було перевезено до Москви залізницею в супроводі Г.М.Честахівського та О.М.Лазаревського.
9 травня труна з прахом Шевченка прибула до Москви. А звідти її повезли кіньми на спеціальних ресорних дрогах за маршрутом: Серпухов – Тула – Орел – Волобуєво – Кошелівка – Дмитрівка – Севськ – Есмань – Глухів – Кролевець –Батурин – Борзна – Ніжин – Носівка –Козелець – Бровари – Київ.
15 травня домовина з прахом Шевченка прибула в Україну – в Чернігівську губернію. У ніч з 16 на 17 травня труна стояла в Кролевці в будинку Огієвських. Наступного дня 17 травня домовину провезли через Ніжин. Віддати честь Кобзарю вийшло все місто.
18 травня о 7- ій годині ранку похоронні дроги прибули в Бровари, а ввечері – в Микільську Слобідку. Тут їх зустріло багато селян, міщан, представників київської інтелігенції. Сюди ж з’явилися поетові брати – Микита та Йосип, сестра Ярина, троюрідний брат Варфоломій Шевченко та інші родичі. Було виголошено чотири промови.
Далі рушили в дорогу на Київ. На ніч труну поставили в церкві Різдва Христового на Подолі. Зранку, незважаючи на дощову погоду, біля церкви зібралося декілька тисяч киян. У храмі йшла служба. Надгробні слова виголосити не дозволив генерал-губернатор. У цей час , згадує М.К.Чалий, до труни підійшла в глибокім траурі жінка й поклала на домовину терновий вінок .Це було вражаюче.
О 4-ій годині дня труну винесли з церкви, і траурна процесія рушила до пароплава «Кременчуг», яким домовину з прахом поета було доставлено до Канева. Супроводили рідні брати Микита та Йосип, сестра Ярина, О.М.Лазаревський, Г.М.Честахівський, І.М Сошенко, В,М.Забіла, київські студенти, серед них Тадей Рильський – майбутній батько Максима Рильського.
20 травня пароплав прибув до Канева. 21 травня в Успенській церкві відбулася багатолюдна панахида. Протоієрей І.Мацкевич сказав своє прощальне слово: «Ти, брате наш во Христі, Тарасе, щирий батько свого українського люду, ти перший заступився за рідне слово українського народу; в солдатській шинелі, у тяжкій неволі, далеко на чужині, не переставав боліть серцем за люд свій і його слово! Мир тобі, Тарасе!»
22 травня відбувся похорон на Чернечій горі.Винесли з Успенської церкви домовину, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд хрещений, і повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому. Як рушили від церкви, то везли парубоцтво, чоловіки і київська громада. Дівчата, які не могли притулитися до Кобзаревого воза, ламали в лісі віти і встеляли дорогу Кобзареві. Попереду несли портрет Шевченка, щоб кожен бачив, яким він був живим.
Над розкритою могилою промовці віддавали останню шану своєму духовному Пророку…
Час підійшов до 7-ї години вечора. Г.М.Честахівський повідомляв: «Опустили біле тіло в гроб, і почав народ розходиться… а декотрі остались ночувати на Тарасовій горі, і всю ніч огнище горіло, наче гайдамацтво ночувало в лісі з свяченими ножами»
Так земля України навічно прийняла в своє лоно прах Великого Кобзаря.